Коли я дочитав роман «Айвенго», я навіть засмутився. Ще недавно я ізза вмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти надопомогу Ричарду відважні воїни Локслі… Роман Вальтера Скотта захопивмене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну Англію. Іось роман дочитаний. Що залишив він у мені? Часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. Але образи творунастільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися йрадіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди. Саме Айвенго, а навіть не славетний король Ричард Левине Серце, єголовним героєм роману. І для мене цей образ доблесного лицаря ставулюбленим образом. Чим саме Айвенго вражає, що примушує менезахоплюватись цим героєм? Знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. Героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. Не знаємоАйвенго й ми. Але Вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далекихкраях. Він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. Вінбачить кохану, та не може наблизитись до неї. Але й у ці важкі для душіхвилини Айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність. Ніхто нехотів допустити до столу втомленого й голодного єврея, а «прочанин» Айвенго пожалів іновірця. Почувши про змо ву проти Ісака, Айвенгопопереджає єврея про небезпеку та допомагає вряту ватися. Можна сміливосказати, що для того часу така повага до простої людини, співчуттяшляхетного християнина іновірцю були рідкістю. Вілфред Айвенго — відважний, безстрашний воїн. У перших розділахроману, коли сам герой іще не з’являється перед читачем, ми чуєморозмову в замку Седрика Сакса про звитяжні подвиги Айвенго, про йоголицарську доблесть. Потім ми захоплено спостерігаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю Лицаря, ПозбавленогоСпадщини, на турнірі. Він не скористався випадковою перевагою під часоднією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. Нарешті, одночасно збатьком і коханою Айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. І мицілком згодні з Ровеною, яка, нагороджуючи Айвенго за зви тягу, мовила: «Ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола! » Одна з найпривабливіших чеснот лицаря Айвенго — вірність. Вступившидо війська Ричарда, він залишався відданим своєму королю й у часи, важкідля того. Вірність Вілфреда своїй коханій позбавляє його і спадку, йбатьківської прихильності, робить вигнанцем. Але Айвенго — справжнійлицар, а справжній лицар не може стати зрадником. Він уміє бути вдячним і ризикує життям заради іновірки Ребеки, якавилікувала його після турніру. Здається, шляхетне походження Айвенгоначебто дозво ляло йому бути зверхнім і пихатим. Але здатність доспівчуття, яку ми помітили іще на початку роману, здатність бути вдячнимпримушує його, ще слабкого, мчати на двобій за життя єврейки. Остання сторінка роману перегорнута. Але я наче й досі в полонідалеких часів поряд з незвичайними, мужніми, героїчними людьми. Образироману на стільки яскраві й живі, події твору захоплюючі, що неможливочитати його без хвилювання, неможливо ставитись до героїв байдуже. Аславетний лицар Айвенго, гадаю, назавжди залишиться одним з моїхулюблених літературних героїв. Він вчить нас благородства, мужності йсправжнього лицарства.
